Go to ...

Макарівські вісті

«Все приходить у свій час для тих, хто вміє чекати». Оноре де Бальзак.

RSS Feed

«Поцілунок весни з присмаком полину…»


Однією із страшних сторінок історії залишається дата – 26 квітня 1986 року, коли стався жахливий вибух 4 енергоблоку Чорнобильської АЕС. Його наслідки і досі переслідують сучасників. Одним із тих, хто зі своїм батальйоном опинився в епіцентрі події рятуючи життя сотень тисяч людей, – ліквідатор Василь Миколайович Терещенко.

– Я був учасником ліквідації аварії на ЧАЕС з 28 квітня по 15 травня 1986 року в складі 731 спеціального батальйону, сформованого при полку Цивільної оборони в м.Києві і налічував 353 чоловіки, – розповідає Василь Миколайович. – Добре пам’ятаю, як у той час організовували людей на ліквідацію аварії. Приходив представник військкомату, міліціонер і, кажучи, що у країні воєнний стан, забирали хлопців.

Особисто я 28 квітня був у Києві, а коли приїхав додому, дружина сказала, що треба терміново подзвонити у райвійськкомат. Там мені повідомили, що за мною мають при-їхати. У визначений час під’їхав невеличкий автобус, де було вже кілька чоловік, які, як і я, тільки краєм вуха чули про те, що сталася якась аварія. Другого дня в полку Цивільної оборони нас переодягли у військову форму, нагодували солдатською кашею, і відправили у колоні з 80 видами транспорту на місце події.

Коли минули Бородянку, нам, врешті, повідомили, що відбулася серйозна аварія на ЧАЕС. Але тоді я не злякався, бо ще не знав її масштабів. На шляху назустріч нашій колоні йшли, їхали машинами, велосипедами, підводами люди, а в їхніх очах з німим болем читалося благання: «Зупиніть біду!».

Зараз, дивлячись художні фільми про Другу Світову, особливо у сценах, де люди застають фашистську навалу, на їхніх обличчях схожі вирази! І це страшно.

Та мені, 38-річному, не було лячно, доки ми не приїхали на місце і не отримали перше завдання – погасити реактор і довести рівень радіації до допустимих норм. Працювали тоді по 16-18 годин, харчування було взагалі ніяке, спали у шинелях та чоботях просто у палатках, в той час, були приморозки і про захист оргінізму і не мовилось. Про захист організму не йшлося. Постачали хіба що йодом для щитовидки, та пізніше – марлевими пов’язками. Але хіба шматок марлі міг врятувати від радіації?!

…Переживав за дружину та дітей, адже в тих умовах не те що листа, а взагалі будь-яку вісточку ніяк було послати. Вона й гадки не мала, де я, що роблю, як зі мною встановити зв’язок? Однак, я твердо хотів якнайшвидше справитися із завданням, щоб повернутись до рідних.

…А тим часом, ми працювали й працювали. Тоді вже, зіткнувшись особисто із масштабами катастрофи, відчув і страх, і біль… Хлопці під час роботи не витримували напруження, як емоційного, так і фізичного, адже праця була дійсно тяжкою. Дехто втрачав свідомість, просто падав із ніг… Щоб виконати поставлене завдання, нами було закинуто до реактора близько 6000 – 6500 тон вантажу. Частина батальйону в кар’єрі вантажила пісок, інші знаходилися на вертолітному майданчику. Цей пісок доставлявся туди, укладався в парашути й перекладався свинцем.

Вертоліт зависав над майданчиком десь за 1,5 метра від землі, не сідаючи, і на гак чіпляли цей вантаж, щоб потім доставити до реактора. 7 травня було відрапортовано про успішне виконання цього завдання. Але у перші дні в реактор заливали холодну воду для його охолодження, і там зібралися сотні тонн радіаційної води. Почала підніматися температура, постала загроза водневого вибуху, що принесло б іще жахливіші наслідки. Тож ми повинні були якось підібратися під 4-й енергоблок, закласти туди труби і відкачати радіаційну воду. Завдання було надзвичайно складним, але і з ним ми впоралися. Туди ж заселили рідкий азот для охолодження.

Зауважу, що Цивільна оборона взагалі не спрацювала, ніхто не був готовий до схожої ситуації, не потурбувалися навіть про елементарну безпеку людей. Нам видавали дозиметри, схожі на олівці. Ними ми мали вимірювати рівень радіації і ввечері кожного дня записувати в журнал. Однак, половина з них були непридатні. Захисні костюми взагалі не передбачалися, тож ми працювали у військовій формі. Під час виконання цих робіт усі члени батальйону отримали 25 і більше рентген радіаційного опромінення, після чого 15 травня нас демобілізували.

… Повернувшись додому, дізнався, що дружина прихистила дві сім’ї потерпілих після ЧАЕС. Боляче було дивитися на сполоханих людей, які відчували себе, ніби на чужині чи у приймах. Не беруся й уявляти, що було в той час у їхніх душах! Розкидані по району батьки, діти, цілі родини… Буквально по кожному з них вдарила ця біда… Якось символічно на ті дні припала Пасха. Я був тоді черговим по батальйону. Тож ми зварили яєць, пофарбували їх, так і відсвяткували той день, розмовляючи про катастрофу й не знаючи, що чекає нас завтра…

Нині із усього батальйону живий кожен 6-7-й. Раз на рік біля Меморіалу поблизу станції метро «Дніпро», ми збираємося вшанувати пам’ять загиблих товаришів і всіх потерпілих. До нас часто приїздить керівництво – Президент, міністри… А зі своїм батальйоном ми зустрічаємось біля Меморіалу жертвам Чорнобильської Катастрофи, поблизу автостанції «Дачна».

Про наш 731 спеціальний батальйон була видана книга, в якій розписано все більш детально, вміщені спогади про ті миті у радіоактивному пеклі…

Хотілося б, щоб таких катастроф більше не знала ні наша українська земля, анівесь світ. Зараз мене дуже хвилює доля військових на Сході, і хочу, щоб війна швидше закінчилася. Ми, українці, маємо величезний потенціал і можемо стати країною, на яку рівнятиметься вся Європа! Здоров’я, сил та мужності кожному з нас!

Спогади записувала
Юлія ЗВЄРЬКОВА.

Tags: , ,

Залишити відповідь